Неділя, 17.12.2017, 17:48
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Фото
Календар
«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Початки християнства на українських землях сягають апостольських часів. Щоправда, наше церковне життя тоді ще не набуло організованих форм, але важливе значення має літописне свідчення про євангельську місію на наших землях апостола св. Андрія „Первозванного” та його благословення для Київських гір.
Наприкінці 1 ст. на Кримському півострові, в Херсонесі проповідував християнство і був замучений за віру священомученик Климент Папа Римський.
Свят. Іван Золотоустий (+407) у своїх „Коментарях до Євангелія від Матея” зауважував, що „... і скіфи і савромати, ... перекладаючи Святе Письмо кожні на свою мову, філософствують про ці словеса”. Св. Єронім (+420) наголошував, що „холодна Скіфія кипить жаром віри”. Існують згадки про участь у Першому Вселенському Соборі єпископів Босфору та Корсуня.
У VII-IX ст. деякі слов’янські володарі запроваджували християнство в межах своїх володінь і тим торували шлях до загальнодержавного утвердження Христової віри. Відомою подією з цього ряду було хрещення на переломі VIII та IX століть новгородського князя Бравлина в Сурожі (сучасний Судак) в Криму.
Київський каган (князь) Аскольд вважав запровадження візантійського християнства як державної релігії за найважливіший і найперспективніший захід. У 860 р. за Константинопольського Патріарха Фотія та імператора Костянтина Багрянородного відбулося перше хрещення Русі. У 863 році була заснована Руська митрополія під проводом митрополита Михайла Сирина та шістьох єпископів. Взимку 860-861 рр. просвітитель слов’ян святий рівноапостольний Кирило (Філософ) під час своєї хозарської місії мав нагоду бачити в Херсонесі „Євангеліє та Псалтир Руськими письменами писані”.
В 954 році прийняла християнство Блаженна Ольга княгиня Київська (у святому Хрещенні названа Оленою).
У 988 році Святий рівноапостольний князь Володимир (у святому Хрещенні – Василій) запровадив християнство в його східній (візантійсько-слов'янській) традиції як державну релігію Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділив християнський Схід і Захід. Київська Митрополія була підпорядкованою Патріархові Константинопольському, проте, ця Церква продовжувала підтримувати зв’язки із латинським Заходом і його Патріархом - Папою Римським.
За князювання Ярослава Мудрого, в 1051 році, на митрополичий престол був поставлений руський митрополит Іларіон. В цьому ж році преподобний Антоній Печерський заснував Києво-Печерський монастир, а преподобний Теодосій, що був місцевого походження, збагатив духовне життя благодаттю монашого уставу. На цей період також припадає початок церковного почитання святих нашої землі – мучеників Бориса і Гліба (у Святому Хрещенні названих Романом і Давидом). В 1147 році митрополичу кафедру в Києві посів наступний русич – Клим Смолятич. У Х-XII століттях Київ стає одним із найбільших духовно-культурних центрів тодішнього християнського світу.
На початку ХIV століття Патріарх Константинопольський засновує Галицьку Мирополію.
Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечності, київські ієрархи намагалися зберегти християнську єдність. В 1095 році було встановлено празник на честь перенесення до міста Барі в Італії чесних мощей святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця. Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор разом з Патріархом Константинопольським Йосифом II був одним з ініціаторів Флорентійської унії (1439).
Починаючи з початку ХIV століття на північ від Києва, у Москві, сформувався та зміцнів новий церковно-державний осередок. Московська Церква відмовилася визнати Флорентійську унію і відокремилась від давньої митрополії в Києві, проголосивши свою автокефалію (самоврядування) у 1448 році. У 1589 році Церква у Москві здобула статус патріархату. В 1458 році Митрополитом Київським і всієї Русі з благословення Папи Римського стає Йосиф Болгаринович, визнаний і Патріархом Константинопольським.
Як результат тривалого процесу унійних змагань Синод єпископів Київської митрополії під проводом Митрополита Михайла Рогози приймає рішення перейти під юрисдикцію Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження східної християнської Традиції і власної Церковної та етно-культурної самобутності. Таку модель Церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в Бересті, від якого й починається інституційне існування Греко-Католицької Церкви в Україні.
В 1646 році Мукачівська та Пряшівська єпархії проголосили „Ужгородську унію”, яка стала опорою для збереження української релігійної та культурної ідентичності в умовах чужоземної окупації.
У 1620 році, через внутрішній розкол в середовищі ієрархії та вірних, єрусалимський Патріарх Теофан висвятив на Митрополита Київського Йова Борецького та шістьох єпископів. В 30-40-х роках XVII століття спроби Митрополитів Йосифа Вельяміна Рутського та Петра Могили примирення „Русі з Руссю”, скликання спільного Собору та проголошення Київського Патріархату закінчилися невдачею. Невдовзі православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686) й перетворена на звичайну єпархію в процесі послідовної, жорстокої уніфікаційної та русифікаторської політики царату.
З розвитком російської імперії посилювались і репресії проти Унії та насильницьке навернення вірних на одержавлене російське православ'я (1772, 1795, 1839, 1876). Пратулинські мученики стали символом стійкості холмських українців у батьківській вірі. Не кращою була доля в Росії й для православних українців. За висловом історика Дмитра Дорошенка „До нового ХІХ ст. український народ перейшов позбавлений не тільки свого автономного устрою, своєї школи, але й своєї національної Церкви. Над його духовним життям залягла темна ніч”.
Незадоволення в Україні тісною пов'язаністю Російської Православної Церкви з імперською владою та з великоросійськими національними інтересами привело до зародження "українофільської" течії, яка після російської революції 1917 року переросла в організований рух за автокефалію українського православ'я. Спроби проголошення Української Православної Автокефальної Церкви у 1920-х та в 1940-х роках натрапили на рішучий спротив та репресії з боку радянської влади.
У 1808 році у Львові була створена греко-католицька Галицька Митрополія. З ініціативи Галицького митрополита Михайла Левицького започатковано процес відродження української церковної та народної мови. „Головна Руська Рада”, створена в 1848 році у Львові й очолена єпископом Григорієм Яхимовичем (Галицький Митрополит в 1860-1863рр.), висунула перед австрійським урядом вимогу про автономію для Східної Галичини.
8 грудня 1868 року греко-католицький священик Степан Качала виступив засновником культурно-освітнього товариства „Просвіта”, яке ширило українську освіту й національну свідомість в Україні й на поселеннях.
Світлою сторінкою вписана в історію нашої Церкви діяльність Митрополита Йосифа Семибратовича (1870-1882) по моральному фізичному та економічному оздоровленню в Галичині, створенні братств та товариств тверезості. Основи для духовного і матеріального піднесення Галичини було закладено в його посланні „Про велику гідність людини” (1876).
На порозі ХХ століття Греко-Католицька Церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького (1901-1944). На час його пастирського служіння припадають тривожні часи двох світових війн та семиразової зміни політичних режимів. За цей період, завдяки його жертовній посвяті та талантам церковного і народного провідника, Греко-Католицька Церква досягнула найбільших висот за увесь дотеперішній період свого історичного розвитку. Його стараннями відкрито семінарії для підготовки духовенства в Станіславові (тепер – Івано-Франківську) та Перемишлі, засновувалися українські школи, бурси для молоді, шпиталі, сиротинці, надавалася підтримка українському мистецтву та культурі та допомога обдарованим студентам. Греко-католицька церква у цей період вкладала значні фінанси з метою становлення українського економічного життя. Митрополит Андрей вперше відвідав українських поселенців у Північній Америці та заснував для їхньої духовної опіки греко-католицьку ієрархію. Митрополит Андрей відновив автентичні форми східного чернецтва, дбав про подолання латинізаторських впливів та відновлення східнохристиянської ідентичності церковного життя. На початку минулого століття він виступив як зачинатель міжцерковного діалогу сучасних українських церков – спадкоємниць Хрещення святого Володимира, щоби наблизити час їхнього єднання навколо престолу Митрополита Київського. Саме оновлена греко-католицька церква, на думку Митрополита, мала б бути не перешкодою, але головною сполучною ланкою у відновленні сопричастя між християнським Сходом і Заходом.
Наступником Митрополита Андрея, після його смерті 1 листопада 1944 року, став Йосиф Сліпий (1944-1984). Він належав до найближчих сподвижників Митрополита Андрея як довголітній ректор Львівської семінарії та Богословської Академії (1928-1944 рр.) та єпископ з правом з наступництва (1939 р.).
На цей час припадає початок жорстоких переслідувань Греко-католицької церкви як в Радянському Союзі так і в усіх інших країнах-сателітах тоталітарного режиму. 11 квітня 1945 року радянська влада заарештувала Архієпископа Йосифа Йосифа Сліпого, а згодом було репресовано і всіх інших владик. В березні 1946 року у Львові, відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію греко-католицької церкви, значну частину її майна передано Російській православній церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї віри. Свідками вірності Христові та українській Церкві стали мільйони жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині. Під час свого Пастирського візиту в Україну в 2001 році Святіший отець Іван Павло II проголосив блаженними 28 новомучеників нашої Церкви.
В 1946-1989 роках Греко-католицька церква була змушена діяти в підпіллі. Провід Церкви продовжував здійснювати Митрополит Йосиф Сліпий протягом довгих 18 років свого тюремного ув’язнення. Після його звільнення в 1963 році завдяки старанням папи Івана ХХIII в 1964 році підпільну Церкву в Україні очолив ісповідник віри Митрополит Володимир Стернюк. Незважаючи на всі зусилля безбожного режиму, під проводом підпільної ієрархії продовжувалося церковне життя на Батьківщині та в місцях заслань: діяли підпільні семінарії та монастирі, зроджувалися нові покликання до священичого та монашого життя.
Завдячуючи твердій волі та невтомній праці Митрополита Йосифа Сліпого, після його насильного вивезення за межі України, значно пожвавилося церковне життя на українських поселеннях на Заході. Митрополит брав участь у Другому Ватиканському Соборі, на якому виступив з пропозицією про довершення церковної структури греко-католицької церкви Патріаршим устроєм, будує Патріарший собор Святої Софії в Римі та засновує Український Католицький Університет священномученика Климента папи Римського. Наполегливі старання ієрархії та вірних з метою збереження церковної ідентичності були увінчані 1975 році, коли Кардинал Йосиф Сліпий прийняв титул Патріарха.
Наступником Патріарха Йосифа, Верховного Архієпископа УГКЦ і Кардинала став Мирослав-Іван Любачівський (1984-2000 рр.).
З середини 80-х років в Україні розпочався процес відродження УГКЦ, очолюваний Митрополитом Володимиром Стернюком та підпільною ієрархією. Переломними подіями були багатотисячний молитовний похід у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989 року з вимогою легалізації УГКЦ в Радянському Союзі і зустріч Папи Івана Павла II з главою Радянської держави Михайлом Горбачовим в грудні цього ж року. Ці події дали початок відродженню легальної структури УГКЦ, віднови монастирського життя, процесу повернення відібраних святинь, відбудові системи духовної освіти. За короткий час відновлено діяльність єпархіальних семінарій та Львівської Богословської Академії, розгорнулася видавнича діяльність, налагоджено співпрацю зі школою та душпастирство молоді, у війську. На жаль, початок 90-х років був позначений міжконфесійним протистоянням на тлі майнових суперечок, ускладнений розколом всередині Українського православ’я. В 90-х роках була відновлена єпархіальна структура та створено Києво-Вишгородський екзархат.
В 1996 році єпископом-помічником Глави УГКЦ обрано єпископа Любомира Гузара, а після смерті 14 грудня 2000 року Верховного Архієпископа Мирослава Івана Кардинала Любачівського Синод Єпископів УГКЦ обрав Владику Любомира його наступником.
Важливе місце в житті Церкви мали Патріарші Собори УГКЦ (1996, 1998, 2002 рр.), з метою обговорення усією церковною спільнотою найважливіших питань релігійного і суспільного життя: навчання і виховання у вірі, духовного відродження та соціального служіння.
Під час історичного візиту Івана Павла II в Україну в 2001 році, численних молитовних зустрічей у Києві та Львові в повній мірі виявився благодатний вплив відновленої Церкви на українське суспільство, її значний духовний потенціал та міжнародний авторитет.
У 2002 році Синод Єпископів УГКЦ прийняв рішення про перенесення Патріаршого престолу нашої Церкви до столиці України та будову в Києві Патріаршого собору.