Меню сайту
Розділи
Web ресурси
Фото
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
| Головна » Статті » Проповіді на святій літургії |
«Християнин ІІІ-го тисячоліття»
Люди називають себе християнами: «Я християнин». Це говорили мученики в перших століттях християнства; ці слова, які вони вимовляли, свідчили про те, що Господь Ісус Христос для них дорожче від життя, і з цими словами вони давали себе на глумлення, на допити, на смерть. Ці слова були вирішальними в їхній долі. Християн оточували погани, тобто народи, що покланялися земному життю, матеріальним божкам, які віддавали культ пристрастям смислової любові. А про малу тодішню спільноту часто говорили, як про це описує Тертуліян: «Як вони одні одних люблять!» Любов жива, тиха, прозорлива, творча, любов однієї людини до іншої, одної сім'ї до другої; одної громади до другої були головними прикметами в той час.
Тепер це сказати не можна; навіть в сім'ї цього нема; навіть в найменшій спільноті цього нема. І якщо є якась, то загальна, звичайна, та любов, яку можна зустріти серед невіруючих і поган: простенька природна, немов тваринна. Але не та любов, яка - б народилась із чуда відновлення, здійсненого Святим Духом в нас.
Про це нам також треба задуматися ... Страшно, що ніхто не може в нас пізнати християн, якщо ми самі про це гучно заявимо, і чисто цим викличемо здивування: невже християнин - це?..
Для чого бути християнином, якщо нічим не відрізнятися від інших? Ані відсутністю страху перед стражданням, хворобою, небезпекою, смертю; ані відсутністю скупості у відношенні до того, що можна отримати або вирвати у життя (а це означає, у другої людини) душевно, тілесно, матеріально; не відрізнятися ані любов'ю, тобто відмовленням від холодності, байдужості, забуття, чи просто ворожого відношення, тривалої; гіркої і ядовитої ненависті...
І ось перед кожним із нас стоїть запитання: я не можу вповні назвати себе людиною в повному розумінні цього слова; я земля, я належу до тваринного світу, але не належу до Божественного світу. Іскри цього Божого світу далеко сіяють в мені; вони проходять в мені, як по склоні неба проходить падаюча зірка, - і на мить моя темнота просвітлюється, і лишень на мить друга людина може щось зловити; що в тій темряві щось таке заблистіло, чого він раніше не бачив ...
Я не можу назвати себе і християнином, тому, що та любов, яка в мені є не має міри Божественної любові, тої любові, яку нам заповідав Господь: Хто Мене любить, той зберігатиме Мої заповіді... «Не має більшої любові, як та, коли хтось положить свою душу за друзів своїх» (Ів. 15,13).
Іноді хтось каже, але я люблю людей!..
Всіх людей, коли вони далеко, ми всі любимо. Один письменник дає ось яку характеристику одному із своїх героїв: «той чоловік так любив людство, що ненавидів кожну окрему людину або конкретну юрму, які спотворювали в його очах досконале лице людства ...»
Нереальне, неіснуюче людство так, він любив, але окрему людину він не міг зтерпіти. В окремих людях він бачив уродів, а мріяв про красу, якої не було насправді, не було і ніколи не буде до Другого Пришествія.
Святий Павло каже: Носіть тягарі одні одних, і так ви виконаєте закон Христовий ... Тягарі - це не тільки негаразди, це весь тягар другої особи, другої людини. Якийсь час нести тягар чужого горя, хвороби, яка не довго триває, короткочасні сварки - це всі ми вміємо; але як страшно бачити, що то горе, яке в людини є нескінченне, нужда не припиняється. І тому після короткого терміну нашої теплої опіки над тою бідною людиною ми починаємо холодніти: невже кінця краю не буде його горю? i Пора вже йому видужати! Йому вже час стямитися! Невже я маю ціле життя з ним бідкатися?!..
Але чи Господь до нас так відноситься. Доки наше життя триває десятиліттями Він терпить, Він чекає, Він надіється; і Він активно цілий час, постійно старається нам помогти ...
Біда не втому, що небагатьох любимо, - бо і так нездатні любити багатьох, наше серце надто вузьке (як каже св. апостол Павло: тісно в наших серцях...).
Але як ми погано, нетерпеливо, неласкаво, нерозумно любимо і тих, про яких кажемо, що вони нам дорогі! Як нам треба задуматися над тими, хто нас оточує, і поставити собі питання: яка моя любов до них? В радість - чи в тяжкість? Тому, що буває і так, що наша любов може задушити людину, вона для нього не є свобідною, але є рабством, людина стогне від того, що ми називаємо «любов'ю», коли ми знаємо краще за нього, в чому його щастя, що йому потрібно, це його радість, коли ми в ньому відбираємо всяку іскорку свободи, творчості, тому, що самі хочемо керувати його життям так, щоби йому «краще» було...
Коли ми поступаємо неналежно, коли говоримо недобре, коли темні думки снують в нашій голові а на серце сходить морок, ми якщо хоч трошки просвітимося, починаємо відчувати докори сумління. Але докори сумління - це ще не покаяння; можна ціле життя докоряти собі в нерозумних вчинках, словах чи думках - і не поправитися. Сама гризота нашого сумління може зробити з нашої душі ціле пекло, але не відкрити Царства Небесного; до цього має долучитися те, що складає саму серцевину покаяння, а саме - звернення до Бога з надією і впевненістю, що у Бога вистарчить любові до нас, що нам простити, і сили, щоби нас перемінити.
Покаяння - це поворот життя, поворот думок, переміна серця, який нас повертає лицем до Бога в радісній і в трепетній Надії; у впевненості, що хоч ми не заслуговуємо Божої милості, то Господь прийшов на землю не судити, а спасти, прийшов на землю не до праведних, а до грішних.
Але тільки звертатися до Бога є замало. Скільки так буває, що кажемо: "Господи поможи!" а як нас наше серце знову відтягає в грішну сторону, то тоді, у нас не вистарчає мужності, не стає рішучості на ділі виконати те, що ми просимо від Бога. А без цього Бог нас не cпace; тому що, як каже сам Господь наш Ісус Христос: „Не кожний хто каже Господи, Господи, ввійде в Царство Небесне, а лиш той, хто принесе плід його ". А плоди ці ми знаємо: мир, радість, любов, терпеливість, тихість, здержаність, смирення - всі ці дивні плоди, які ми могли - б принести як плодоносне дерево, тоді, нашу землю ми могли - б перетворити в Рай ...
Перше, що нам треба навчитися - це приймати все наше життя: всі її обставини, всіх людей, які в неї ввійшли - а деколи це так важко приймати, щоби не відкинути. Але доки ми не приймаємо все наше життя все без залишків, що його наповняє, як від Божої руки, ми не зможемо визволитися від внутрішньої тривоги, від того внутрішнього полону та протесту.
Як би ми не говорили Господеві: Боже, я хочу творити Твою волю! - із глибини нашої душі буде підніматися крик. Але не в тому! Не в тому! ... Так, я готовий прийняти того ближнього, - але не (в тому) того ближнього! Я готовий прийняти все, що Ти мені пошлеш - але не то, що Ти в дійсності мені посилаєш ... Як часто в хвилини якогось просвітлення ми кажемо: Господи, я тепер все розумію! Спаси мене, любою ціною спаси мене!..
Якщо - б в цей момент перед нами раптово повстав Спаситель або послав Свого Ангела чи Святого, який грізним словом нас би опам'ятав, вимагав - би від нас покаяння та поправи життя, ми можемо його і прийняли - б. Але коли замість Ангелів, замість святого, замість того, щоби самому прийти Христос посилає нам нашого ближнього, і то такого, якого ми не поважаємо, не любимо, і який нас випробовує, який ставить нам це життєве питання: А твоє покаяння на словах чи на ділах? - ми забуваємо свої слова, ми забуваємо свої почуття, своє покаяння і кажемо: Геть від мене! Не від тебе мені отримувати Божу кару чи напімнення, чи не ти мені маєш відкрити нове життя ...
І проходимо поруч того випадку, і тої людини, яку нам послав Господь, щоби нас зцілити, щоби смиренням ми ввійшли в Боже Царство, знесли - б наслідки нашої гріховності з терпеливістю і готовністю (як вже говорилося) все прийняти як з Божої руки.
Якщо ми не приймемо нашого життя від Божої руки, якщо все, що в ньому, ми не приймемо як від самого Бога, тоді наше життя не буде для нас шляхом до вічності; ми завжди будемо шукати другого шляху тоді, коли насправді єдиний шлях - Господь Ісус Христос.
Ми оточені людьми, з якими наші відносини часами бувають важкими. Як часто ми чекаємо щоби інша людина прийшла каятись, просити прощення, понизитись перед нами. І може ми - б простили, якщо відбули - б, що він себе так понизив, що вже тепер нам легко його простити. Але прощати треба не того, хто заслуговує прощення, - бо хіба самі ми заслуговуємо прощення від Бога? Хіба, коли ми йдемо до Бога і кажемо: «Господи спаси! Господи, прости i Господи, помилуй!» - ми можемо ще додати: «тому, що я цього заслуговую!?» Ніколи!
Ми очікуємо від Бога прощення завдяки заслузі чистої; жертвенної, хресної Христової любові ... І цього якраз від нас очікує Господь у відношенні до кожного нашого ближнього; не тому нам треба прощати ближньому, що він заслуговує прощення, а тому, що ми - Христові, тому, що нам дано Іменем Самого Господа Бога і Спаса нашого Розп'ятого Ісуса Христа - прощати.
Але часто здається: ось, якщо - би тільки можна було - б забути (простити) обіду, тоді я би простив, але не можу забути, - Господи, дай мені забуття!..
Це не прощення; забути ще не означає простити. А означає простити - це просто подивитися на людину, таку, яка вона є, в її грісі, в її незносності, якою вона є для нас тяжкістю в житті, і сказати: „Я тебе понесу, як хрест; я тебе донесу до Божого Царства, незважаючи на те, чи ти цього хочеш чи ні. Добрий ти або злий - візьму тебе на свої плечі, принесу до Господа і скажу:
«Господи, я цю людину ніс все життя, тому, що мені було шкода - щоби ненароком він не загинув! Тепер Ти його прости, ради мого прощення!..»
 Якби було добре, якщо - б ми могли носити тягарі одні одних, якщо би ми могли одні одних підтримувати і нести; не старатися забути, а навпаки, - пам'ятати. Пам'ятати, у кого яка слабість, і у кого який гріх, в кому що не налагоджено, і не спокушати його тим, оберігати його, щоби він не був спокушений саме тим, що може його погубити ... Якщо ми могли - б так відноситися одні до одних! Якщо коли людина слаба ми оточували - б її турботою, ласкавою любов'ю, скільки людей би опам'яталось, скільки людей стали би достойними прощення, яке їм дане дорого... Ось в цьому шлях покаяння; увійде в себе, постати перед Богом, уздріти себе осудженим, не заслуговуючи на прощення, ані помилування, і замість того, щоби як Каїн утікати від Божого лиця, повернутися до Нього і сказати: Вірую, Господи, в Твою любов, вірую в Хрест Твого Сина, - вірую, поможи моєму невірству! ... І пізніше йти шляхом Христовим, як дотепер говорилося: все прийняти з Божої руки, із всього принести плід покаяння і плід любові, а найперше простити нашого брата, не очікуючи від нього поправи, понести, як хрест, розіп'ястися, якщо треба, на ньому, щоби мати владу, подібно Христові, сказати: «Отче, прости їм, вони не знають, що творять ... І тоді сам Господь, який нам сказав: Якою мірою міряєте, такою і вам відміряють ... прощайте, як Отець ваш Небесний прощає, - Він в боргу не залишиться: простить, направить, спасе і вже на землі, як святим дасть Небесну радість.
Хай так буде, хай почнеться в житті кожного сьогодні хоч трошки цей шлях покаяння, тому, що це вже початок Божого Царства. Амінь.
| |
| Переглядів: 1854 | Рейтинг: 4.6/8 |
| Всього коментарів: 0 | |