П`ятниця, 23.06.2017, 22:52
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Фото
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Проповіді на святій літургії

Свято Петра і Павла
отець Леонід Григоренко
Слава Ісусу Христу!
Це дуже велике покликання, дане апостолам і дане християнам та кожному з нас стати приятелем Христовим. Таке завдання лягло в основу нашого життя. Що це значить для нас? Запитаємо один в одного і одночасно відповімо один одному. Це значить виконувати Його святу волю, сповняти Його святі заповіді, жити по Його Святій Євангелії, бути з Ним примиреними у наших серцях у наших душах.
Цього року на міжнародному семінарі священиків Марійської школи, який проходив у містечку Меджугоріє на Герцеговині один отець, професор Римського та Німецького університетів приїхав зі священиками, які прибули з цілого світу, щоб для священників а також і для семінаристів, які там були присутні, відкрити ось цю істину, як бути другом Ісуса. Не легко бути приятелем Христовим. Не завжди коли людина себе уявляє ним, вона ним є. Приятель, як казав отець, доктор психології,  доктор філософії і професор богослов’ї,  що бути приятелем - це значить умістити ту особу для якої ти є другом цілковито у своїй душі. Немає відкриття для нас. Для мене є проблема дружби в тому, що людина людину не може прийняти цілковито у своє життя, не може дозволити їй жити у його серці, розумі, почуттях, жити в усіх закутках його душі та особи. Тому ж дружба може бути часткова половинчаста,  з певним резервом, перестрахуванням у якійсь формі недовіри, в якомусь певному скритому очікуванні – чекай, ще покажеться хто ти, але допори до часу я з тобою спілкуюся на якомусь рівні, маю про що поговорити, навіть маю можливість прожити з тобою якійсь певний час, але я тебе не вміщаю, не сприймаю, не можу прийняти у своє життя, значить я не є тобі другом. У відношенні до особи Ісуса Христа теж так буває. Пригадую собі коротеньку історію, яку розповідав покійний, світлої пам’яті, наш спів брат з нашого монастиря, який загинув в Іспанії в 35 літньому віці у Мадриді рівно п’ять років тому. Він розповідав таку історію:  «Один чоловік побудував собі дім. Зроби в все, що було потрібно зробити назовні, всередині.  Заповнив цей дім відповідними речами, які були потрібно необхідні. Але одного разу до нього хтось постукав у двері. Чоловік, взагалі був дуже привітним і гостинним. Вийшов та відкрив двері. Дивиться стоїть диявол й питає: «Ти ґазда цієї хати?» А чоловік каже: «Певно. Я її збудував,  працював,  шукав майстрів,  мріяв, хотів. Це є мій дім!» Тоді він відштовхнув його у сторону, увійшов у дім поперекидав усе, здійснив підпал. Жінка та діти кидалися хто куди, у вікна, двері. Будинок обгорів, завалився дах. На кілька років було що ремонтувати, відбудовувати. У той час треба було жити у сусідів. Через якийсь час, коли чоловік закінчив відбудову, зітхнув спокійно й каже: «Нічого. Сталося то сталося». Тільки він це сказав знову стук у двері. Він відкрив двері, а на порозі знову стоїть диявол й питає: «Це ти господар цього дому?» Чоловік відповідає: «Ти вже в друге мене питаєш. Я тобі ще раз кажу, що так! Ти знаєш скільки мені коштувало відбудуватися?», а той каже – «Нічого». Штовхнув його ще сильніше ніж минулого разу, але тепер підпалив цілу хату. На цей раз хата згоріла повністю. Розпач охопив сім’ю. Кілька років він будував нову хату і побудував вже набагато меншу. Пішов чоловік до церкви жалітися священику. А священик каже: «Знаєте що, ви, напевне, замало місця відділили Богу в своєму домі. Замало попросили Божого благословення для свої будівлі. Зробіть у своїй хаті маленьку капличку, щоб ви всі там збиралися, молилися, щоб Бог мав місце у вашій сім’ї». Чоловік після цих слів побіг додому, прибрав свою комірчину, виніс з відти усі непотрібні речі та й думає, що якраз той куточок буде для неї. Облаштував капличку, в якій вони почали молитися. Наступного дня знову стук у двері. Дивиться стоїть диявол і каже: «Ти господар цього дому?», а він каже «Так, але в моїй хаті є капличка, там ми молимося». А той відповідає: «Добре, а я каплички не буду руйнувати.» Штовхнув й його в груди, знову все йому зруйнував, але не спалив. Стало роботи знову на два роки. Дах по ремонтувати, купили нові речі, меблі. Господар був дуже пригніченим. Та одного разу він прийшов до каплички, подивився на Ісуса, який бідненький висів на розп’ятті за його престолом і почав скаржитися Ісусові. Каже: «Ісусе, ми тут з сім’єю збиралися, молилися, просили, але повторюється те, що було раніше». І чує відповідь у своєму серці: « А чому ти не зробив Мене господарем твого дому, всього того, що ти маєш, а тільки твоєї колишньої комори? Чому ти не довірив мені всю свою родину, твоє життя, майно, ваші серця, плани, а довірив лише маленький куток?» І чоловік покаявся. Сказав: «Господи! Будь тут господарем. Це ти будував, а не я. Це ти мені дарував ту ласку, що я маю  те, що маю. Це Твоя благодать зробила мені це житло. Ти будь господарем. Від нині я скажу своїй дружині, дітям, сусідам і весь час буду сам пам’ятати, що тільки Ти є господар». Коли він такий заклопотаний вибіг з каплички знову хтось постукав у двері, дивиться стоїть диявол і каже: «Ти є господар цього дому?», а чоловік йому – «Тут Христос господар цього дому»,  і відійшов від нього сатана.
            Притча дуже гарна, змістовна, філософська, але дуже зрозуміла для кожного. Щоб бути другом Ісуса треба прийняти Його повністю. Де б ми не знаходились, чи то на роботі, чи на відпочинку - всюди ми маємо належати Христові. Ще дуже важлива думка від отця : «Не можна нікого ставити замість Ісуса, тобто і ні що не може бути замість Ісуса». Ми знаємо, що Ісус настільки зцентрував Себе для нас, що ми маємо бути в Ньому, як у світлі, що Він є хліб, пожива. Що Він є наше тіло і кров. А нам треба пригадати, що робиться тоді, коли замість Ісуса в душі постає хтось інший, або якесь заняття, яке ми любимо. Замість Ісуса повстає наше я, яке ми так любимо. Що тоді відбувається? Отець назвав це ідололятрія. Що таке ідололятрія? Лятрія, в перекладі з латинської мови, це культ, який віддається виключно Богові та Христу Господньому. Це найвищий культ, який належить Богові, також на рівні Божого культу на Хрест Господній. Тому що він став престолом, на якому Найсвятіша Божа Кров стікала і відбулося відкуплення. Але замість Христа Господа, повстає раптом щось інше – ідололятрія, тобто поклоніння ідолам. Не так, як колись це було в язичницьких часах, сучасні язичницькі ідоли  набагато потужніші за ті, які були колись давно. Люди мають багато ідолів. У їхніх життях Ісус би займав, якщо говорити мовою відсотків, всього лише 3%. Коли б Його розмістити в людині, то він був би десь збоку. Така статистика взята в Києві, Львові, Тернополі, Донецьку, Луганську по всій Україні. Дуже багато є православних атеїстів, католицьких атеїстів. Також багато людей поверхового відношення Ісуса Христа. Це є проблемою світового масштабу. Ця проблема підноситься на рівень питання: «як ми готуємося до зустрічі з Христом у небі та як ми готуємося до Його другого приходу?» На скільки ми є Його друзі? Ця проблема є досить серйозна, оскільки людина не хоче визнати себе такою. Тобто, людина не вміє себе побачити ідолопоклонною.
            Сьогодні ми святкуємо, дорогі у Христі, дуже велике, прекрасне свято Святих апостолів Петра й Павла. Ми знаємо, що це свято в якому сплітаються дві історії: Первоверховного  Апостола Петра, який став главою Христової церкви, першим намісником Спасителя на землі, якому були довірені ключі Царства Небесного, який став першим Папою Римським у Римі, понісши мученицьку смерть розіп’ятим вниз головою на хресті в 67 році першому столітті. І це свято Святого апостола Павла теж первоверховного, який спочатку був гонителем християн, який, навіть, був присутнім як канонували архідиякона Стефана, який їхав в Дамаск, щоб гонити християн, щоб переслідувати їх, який палав люттю до них, але Господь його зупинив. Він почув голос з неба: «Савле, Савле! Чого ти мене переслідуєш?» І він упав з коня, осліп на кілька днів. Пізніше священик Ананій його випровадив. Він пішов на усамітнення. Він взнав Христа. І той вогонь любові до Ісуса так розпалив його душу, що він став одним з найбільших апостолів. Який подорожував по цілому світі і ніс Євангеліє людям. А згодом в тому ж 67 році він поніс паралельно з апостолом Петром, так само мученицьку смерть, тільки не розіп’ятим на Христі, а як стятий мечем, тому що він належав до громадян Риму, а їх спинали мечем. У Христовій церкві вони обидва є великими велетнями віри та Христового Євангелія. В цей день ми можемо сказати, що вони є справжніми друзями Ісуса. Є тими, які уміщали Його у своїх душах. Святий апостол Павло міг сказати: «Живу вже не я, а живе в мені Христос. Я ношу Його рани у своїй душі. Я розіп’ятий з Христом». Наскільки життя Христове увійшло у Його життя. На скільки він цілком віддав себе, щоб Ісус провадив ним. Повернімося до Святого апостола Петра. Який він був немічний, слабкий, неграмотний, обмежений. Він мав труднощі по своїй гарячковості, по вибуховій натурі. Навіть три рази зрадив Ісуса. Йому була показана Ісусом вся його слабкість, недосконалість. Він побачив, що він великий грішник і казав: «Відійди від мене Господи, бо я грішна людина». Він відчув себе недостойним, нездатним бути апостолом, але через таку велику покору, смирення він удостоюється від Господа слів: «Не бійся, будеш ловити людей. Ти зватимешся Кіфа, що означає скеля. На тобі збудую церкву і ворота пекельні її не переможуть».
            Також, дорогі у Христі, ми потребуємо так само признання своєї немочі. Мені дуже подобається вислів на хорватській мові про Святу Сповідь. Хорвати називають тайною примирення. Це є найкраща назва, яку я міг тільки почути про сповідь. Людина примирюється з Ісусом. Людина починає зрікатися всякої ворожості до Ісуса. Ми читали сьогодні Євангеліє дуже цікаве, Євангеліє від Матея.
            «В одній околиці жили люди. Там було двоє біснуватих, які були страховищем для всієї околиці. Вони не мали спокою ні в день, ні у ночі. Страх огортав їх. Бо ті біснуваті мали у собі тисячі бісів. Тобто тисячі злих впливів на їхніх дітей, на їхні будинки. Ті біснуваті викликали у їхніх серцях великий неспокій. Не один раз люди шукали де б їх переселити, куди б подалі в якусь безлюдне місце. Але вони продовжували жити там. Жили вони в гробах, там де трупи. Виходили з цвинтаря такі страшні та одержимі. І не одна людина діставала якийсь нервовий  чи серцевий зрив. Це було страшно. Приходить Ісус, щоб принести в те село мир. А та околиця була язичницька. Розташована вона була за Галілейським морем. Якщо колись поїдете зі мною на Святу Землю, то я вам покажу цю округу. За тією округою жили ці страшні люди. Та Ісус прийшов та зцілив їх. Ті біси навіть удостоїлися милосердя від Ісуса, бо Він не послав їх до пекла. А вони втопилися у тому Галілейському морі. Люди тієї околиці дякують Ісусу за це. Вони приймають той мир, який Ісус приніс їм в ту околицю. Приймають Христа, який видимо з’явився до них. Вони просять, щоб Він відійшов від них. Що робить Ісус? Він сідає у човен та відпливає». Іноді люди адаптуються в різних одержимих станах свого життя. Деколи люди звикають до демонів. Звикаються з поганими звичками, з духом, який не має нічого спільного з Ісусом, а спільне зі злим. І коли Ісус хоче до них прийти, коли хоче, щоб Його прийняли, люди відвертають Його від себе. Не прямо це роблять, а роблять це потайки десь у своєму серці. Навіть самі для себе бояться це визнати. Вони таки повертаються спинами до Ісуса. Тому сьогоднішнє свято – це свято нашого примирення з Господом. Пречиста Діва Марія, яка цього року з’являлася 2 липня Міряні на горі під Подбрдо і ми були присутні на цьому великому чуді, було присутні 25.тисяч з них 400 священиків. Пречиста  Діва Марія з’явилася і передала таке послання, яке я в вже повторюю не вперше: «Дорогі дітоньки, Я закликаю вас, бо потребую вас. Потребую сердець, які безмірно люблять. Не потребую сердець нужденних (змарнованих, відданих світові, гріхові), а потребую таких сердець, які б любили так, як любить Серце Мого Сина, і які жертвували так, як жертвується Серце Мого Сина. Простіть собі і простіть другим. Любіть Мого сина і поклоняйтесь Йому, любіть Його за тих, які Його не люблять та не знають. Ось чому Я вас кличу і потребую. Дякую». Ми, напевне, так само скажемо у відповідь нашій Небесній Цариці: «Матінко Найсвятіша! Наша люба, Пресвята Діва Марія! Ми хочемо на правду прийняти Серце Твого Сина до наших сердець. Ми хочемо прийняти Його Любов до наших душ. Хочемо любити так, як Він любить. Жертвувати себе, як Він жертвує. І поклонятися Йому за себе і за тих, які Його не пізнали».
            Бути приятелем, дорогі у Христі, чоловік є приятелем для своєї жінки тоді, коли він зміцнює її у любові до Ісуса Христа. Коли він допомагає її серцю любити Ісуса. Жінка є приятелькою своєму чоловіку тоді, коли вона молиться за те, щоб його душа полюбила Господа. Тато і мама є приятелями для своїх діток тоді, коли вони працюють над тим, трудяться, щоб і їхні діти полюбили Ісуса. Ми, дорогі у Христі, з вами є друзями тоді, коли ми одне одного зміцнюємо у любові. Коли ми один в одного розпалюємо любов до Господа нашого.  
            Нехай Святі первоверховні апостоли Петро й Павло зішлють нам з неба цей дар дружби з Ісусом. Господь хоче від нас плоду чистої любові, плоду – Його щирого правдивого життя. Хай любов становить наш зміст. Хай її ніколи нам не бракує. Амінь.
Категорія: Проповіді на святій літургії | Додав: Церква (18.07.2009)
Переглядів: 3241 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]