Давайте ми коротенько пороздумуємо у цю неділю, яку ми святкуємо на честь всіх святих, просто на честь людей, які були такими самими, як ми, але раптом, в їхніх серцях з’явився вогонь Божої любові, з’явилися великі прагнення стати більше подібними до свого Небесного Творця, більше відкритися Йому, більше, довіритися Йому і більше уповні належати Його святій волі. Через те, Небесний Творець і Спаситель зміг увійти повноправно у них і, через них творити великі діла: діла спасіння,  діла освячені,  діла, які показували Його присутність у їхньому житті.

            «Святими не народжуються - святими стають», - є така приказка. Кожна людина покликана нею стати. Без цього покликання не може бути правдивого змісту життя, правдивої цілі в житті і не може бути щасливого вічного життя, після земного життя. Святість, дорогі у хресті, не слід ототожнювати із втечею від проблеми, із втечею від якоїсь ситуації, обставини, в якій людина переживає певні труднощі: духовно-моральні, психологічно-психічні, суспільні. Святість – це не є ігнорування трудностями, які оточують людину, ані людьми, які виглядають грішними, виглядають недосконалими, немічними, слабкими. Святість – це не є відмова від людей, від їхньої близькості біля нас, від їхнього життя з нами, тому що святість – це є жертва, це є зречення, це є розпинання себе, це є звершеність любові, яку ми віддаємо Богові. Слово «святі» - походить від єврейського слова кадош, що в перекладі на нашу мову - це відмежування, відокремлення від усього що є погане, недобре, зле, нечисте; від того, що походить від якоїсь неправди, походить від того, що не є прямо від Бога, а може бути прямо від лукавого. Якраз це вміння відрізняти правду від неправди, чистої любові, правдивої любові від нечистої і фальшивої, вміння розділяти, розмежовувати зло від добра, яке є вихідною точкою, вихідною позицією. Без того поки людина не навчиться розпізнавати себе, своє сумління, не навчиться розпізнавати свого серця, своєї душі, своїх намірів, думок, почуттів, поки людина не буде мати тої ласки самопізнання себе, свого єства, своєї особи,  своєї цілеспрямованості. Тому,  дорогі в хресті, великою ласкою Божою є, мати світло у своєму серці, світло святого Духа в якому ми можемо побачити всі закутки нашої душі і вміймо побачити свої правдиві підсвідомі наміри, правдивий свій дух в якім ми живемо - це є велике одкровення святого Духа, коли людина, нарешті, отримає таке світло своєї душі і зможе, нарешті, пізнати, що є від Бога, а що ні… та  вибрати те, що від Бога. Ось це зволікання у виборі фальшу чи правди, зволікання у виборі егоїстичної, егоцентричної, корисливої, споживацької і нечистої любові та чистої безкорисливої, правдивої Божої. Ось це таке внутрішнє вагання у сумнівах самовизначитись, нарешті, чи повністю прийняти всю програму блаженств об’явлених у Євангелії у своє серце і піти за ним. Чи повністю радикально зректися свого минулого, звичок, всіх схильностей і всякого роду немочей та однозначно сказати їм ні! У якійсь мірі жити, чи таки дозволити їм мати місце у нас. Ось це, таке, поки що становище нашого сумління не дозволить нам, можливо, і ще не один рік, не дасть нам рости у Бозі, рости у Його любові, рости у Його серці. І щоб краще ілюструвати нам, стан такого серця, яке має проблему, як любити, як жертвувати, як стати святим, я наведу таку невеличку притчу, притчу про небо і пекло:

            «Одного разу у небі один ангел дуже спереживався за тих, хто є в пеклі і підійшовши до Господа запитав:

- Господи, невже в пеклі не має ні однієї душі, яка би за частку свого земного життя не зробила якоїсь найменшої дії милосердя, доброти, за щоб можна було її виправдати і спасти. Та зробити таке перше чудо в історії Твого небесного провидіння, витягнути душу з пекла, Ти ж всемогутній? 

А ангел каже:

- Це феноменально! Це неймовірно! Це чудесно!

І вони так зробили. Просто на небосхилі з'явився маленький павучок, якого він колись врятував. Павучок спустив павутинку у вогняну, палаючу, немов вулкан, безодню. Потім відкрилося пекло, ангел побачив яке воно є. Там, фактично, у страшному полум'ї, у страшній киплячості смоли, у зойках, криках, розпачах кипіли ті, прокляті, яких мучили демони. І ось, один чоловік, за для якого спускалася ця павутинка, побачив краєчком свого ока блиск неба, з якого спускається павутинка і, десь відчув, що він може врятуватися з того страшного, пекельного становища, в якому він не мав ні хвилини спокою, ні хвилини відпочинку, а щораз більші, нові терпіння його зустрічали. Він панічно схопився за кінець тієї павутинки обома руками і чудом, павутинка почала його підносити, підтягувати, з тієї страшної, здавалось би, що ніколи не здатної його відпустити, смоли. Він побачив, що вже останні краплі смоли стікають з мізинця його ноги, хотів зрадіти, що він, такий страшний: нелюд, деспот, тиран, кат, який так знущався над людьми, який ніколи не вірив у милосердя, любов, доброту, ласку, щирість, правду, довір'я та пошкодував лише раз в житті одного павучка, і буде разом з тими у небі, що все життя любили, вмирали за інших, страждали, зрікалися себе, очищували своє серце, свою душу, що він  буде з ними за одного павучка. І, він все піднімався по тій павутинці вгору, вище і вище і, коли йому здавалося, що він втік з тієї смоли, як раптом, його хтось вхопив за ногу. Це була жінка з якою він колись грішив, яка через нього потрапила до пекла. І кричить вона: "Забери мене з собою, я також хочу бути у небі! Я також хочу спастися! Я не хочу мучитись! Адже через тебе я тут є, якби не ти, я, може, спаслася б!", - і, вхопилася другою рукою за другу ногу. Тут, по тій жінці почав лізти ще один чоловік. Дряпатися по ній. Став їй на спину обома ногами та обхопив його, довкола живота руками та й каже: "Забери мене також з собою! Це через тебе, через твій поганий приклад, через твій вплив, через твої слова, діла, відношення до мене - я став поганий, недобрий, перестав вірити у Бога. І тому я тут". І той чоловік, який тримався обома руками за павутинку і, думав, що він вже на половині дорозі до неба, раптом почав струшувати їх вниз і казати: "Відчепіться від мене! Я не хочу вас знати! Я хочу бути щасливий! Я хочу щоб мені було добре! Я хочу спастись!". Та почав однією рукою триматись за павутинку, другою відчіпляти руки того чоловіка, який обхопив його за живіт, пізніше, коли той чоловік впав назад у смолу, він почав брикатися, щоб жінка, яка трималася, так як за спасіння, за дві його стопи, щоб вона таки обезсилилася...і вона полетіла вниз. Тоді він почав стрімголов, панічно хапатися вище, вище, як по канаті за ту павутинку, а вона обірвалася.

- Ось бачиш, - каже Господь до ангела, - і як ти думаєш, він міг бути у небі?

А ангел каже:

- Ніколи!

- А чому? Ти ж так хотів хоч когось доставити сюди, до нас? Тому що він, дуже жорстоко поставився до тих, хто, може, більше за нього був вартий уваги».

            Такий є приклад душі, дорогі у хресті, яка може потрапити до пекла і, душі, яка цінує інших, їхні терпіння, страждання, їхні стани серця. Небо є тоді, коли серце та душа плаче над гріхами інших. Це тоді, коли душа молиться і вболіває за долю інших, за їхнє спасіння.

Ось у цьому є велике покликання наше, ось до цього, ми маємо прагнути. Щоб наші душі, наші серця, щоб ми, дорогі у хресті, запалали такою великою любов'ю Божою, щоб та любов могла огорнути кожного, щоб та любов могла ощасливити кожного, хто біля нас, хто подорожує, мандрує, спільно трудиться, спільно живе, спільно бореться у цьому житті!

            Сьогодні ми святкуємо неділю всіх святих, які, як ви знаєте, свята церква впорядкувала їхній життєпис, але їх ще є дуже багато. Є багато анонімних святих про яких ніхто не знає. В молитвослові ми маємо перелік пророків, апостолів, святителів, преподобних, мучеників, священномучеників і чудотворців та багато-багато інших святих, які йшли поряд з нами.  Як каже святий апостол Павло, в одному із своїх послань: "Хмара свідків, що варто жити з Богом, що варто Йому належати, що варто бути з ним з'єднаними, бо ми всі є Його дітьми». Хоч у наших очах, людських очах, ми можемо виглядати дуже обмеженими, але Бог хоче нас бачити за своїм образом та подобою. Він хоче бачити нас у світлі своєї любові, у світлі свого щастя, своєї радості. Тому Він зійшов з неба...

Як каже Св. Августин: "Бог став людиною для того, щоб людина змогла стати такою, як Він".

Ми такі щасливі, що ми маємо службу Божу, що ми маємо всю повноту правди Божої, Божого об'явлення, що ми маємо святеє з святих, що ми причащаємося з тіла і крові Господньої душі Божества Його особи. І ми, в душі своїй, тепер всі, що запричащались маємо життя Пресвятої Тройці. Бог зробив з наших сердець свій храм, свій кіот. Він увійшов у нас, щоб через нас благословляти, спасати, відкривати шлях до неба тим, які ще блукають, які в небезпеці. Тому ми будьмо апостолами Його спасаючої любові, його милосердя. Будьмо апостолами його життя, Його святості. Амінь.